Фотоальбом

Конференції та презентації

Науковці Заповідника взяли участь у конференції, присвяченій Великому терору

21-22 червня 2018 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулась Міжнародна наукова конференція «Великий терор 1937-1938 р.: філософія й інструменталізація, жертви й виконавці, осмислення й історична пам'ять». Вона об’єднала науковців з різних місті України (Київ, Одеса, Миколаїв, Рівне, Полтава), а також Литви. У роботі конференції взяли участь науковці Заповідника, з доповідями виступили заступник генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька, вчений секретар Заповідника Валерій Філімоніхін, науковий співробітник Микола Бривко.

Детальніше »

Відкриття виставки «Биківня – територія пам’яті»

11 січня 2017 року у приміщенні Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» відбулося урочисте відкриття фотодокументальної виставки «Биківня – територія пам’яті». Це спільний проект Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» та Українського інституту національної пам’яті.

Детальніше »

Науково-практична конференція «Биківнянська трагедія в контексті злочинів тоталітарного режиму» (до 15-річчя заснування Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили»)

8 грудня 2016 року відбулась науково-практична конференція «Биківнянська трагедія в контексті злочинів тоталітарного режиму». Спільний захід Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», Українського інституту національної пам’яті, Київського національного університету імені Тараса Шевченка об’єднав науковців та громадських діячів України та Польщі.

Детальніше »

Новини

ВАСИЛЬ ВЕРХОВИНЕЦЬ – ЗНИЩЕНА ЗІРКА УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

05.01.2020

ВАСИЛЬ ВЕРХОВИНЕЦЬ – ЗНИЩЕНА ЗІРКА УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

5 січня виповнюється 140 років з дня народження Василя Верховниця (Костіва) - українського композитора, диригента і хореографа, першого теоретика українського народного танцю, який був розстріляний 11 квітня 1938 року у Києві.

Збирати танцювальний матеріал – це наш спільний обов’язок ,

бо тільки спільними зусиллями зможемо показати,

яка красива, різноманітна й багата змістом

ця галузь народної етнографії.

(В. Верховинець. Київ, 1919)

Масові політичні репресії, що припали на 1937-1941 роки, охопили чи не всі соціальні верстви населення України: військовослужбовців, громадських діячів, представників духовенства та національних меншин, селян і робітників, науковців і митців різних напрямів. У другій половині ХХ століття для майстрів мистецтва і культури, що зазнали переслідувань з боку радянської влади, з’явився окремий термін – «Розстріляне відродження».

З-поміж фізично знищених опинився і Василь Верховинець (спр. – Костів), педагог, композитор, хоровий диригент, хореограф, етнограф, актор, перший теоретик українського народного танцю, основоположник українського сценічного жанру – театралізованої пісні. В історії української культури він також залишився як постановник першого національного балету, автор навчальних програм, хорових і вокальних творів, організатор жіночого хорового театралізованого ансамблю.

Василь Миколайович народився 5 січня 1880 року у с. Мізунь (нині – с. Старий Мізунь Долинського р-ну Івано-Франківської області) у родині малоземельного селянина. Батько – Микола Ілліч Костів – керував церковним хором у сільській церкві, організував і очолював великий хор односельців, збирав і записував український фольклорний матеріал. Мати – Марія Олександрівна – мала чудовий голос, знала багато народних пісень, співала їх сину.Велику роль у становленні митця відіграли батьки, які першими ознайомили сина із неосяжним світом пісні.

Василь навчався у місцевій початковій школі, у бурсі при Ставропігійському інституті (м. Львів), отримав диплом «Городського народного учителя» в учительській семінарії в м. Самборі. Вчителював у Калуському повіті. У подальших пошуках власного самовираження у 1900 році вступив до вокального відділу Краківської консерваторії. Згодом став працювати у Руському народному театрі при львівському товаристві «Руська бесіда».

Знайомство з українським актором та режисером Миколою Садовським у 1906 році відкрило шлях В. Верховинцю до театральної кар’єри та принесло зміни в особистому житті – він познайомився з акторкою і співачкою Євдокією Долею, яка стала його дружиною.

Працюючи в театрі успішно закінчив теоретичний клас Музично-драматичної школи Миколи Лисенка під керівництвом професора Григорія Любомирського. Брав участь у постановці опери М. Лисенка «Енеїда», прем’єраякої відбулася 23 листопада 1910 року у театрі М. Садовського.

Упродовж 1912-1925 років з’являються друком фундаментальні праці В. Верховинця. Першою науковою працею автора стала збірка «Українське весілля» – повний запис багатоденного весільного обряду з музикою і текстом в селі Шпичинці. Друга – «Теорія українського народного танка» – це фактично перше в українській хореографії зібрання та наукове дослідження танцювального матеріалу. Третя наукова праця «Весняночка» стала збіркою рухливих ігор з піснями й танцями для дошкілят та молодших школярів.

В. Верховинець викладав у Державному музично-драматичному інституті імені М. Лисенка (1919-1920), керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти та викладав українські народні танці в трудшколі імені І. Котляревського (1920-1932), очолював хорову студію імені К. Стеценка при Музичному товаристві імені М. Леонтовича, був керівником хору Харківського драматичного театру (1927-1928).

У 1930 році В. Верховинець брав участь у постановці першого українського балету «Пан Каньовський» у Харківському оперному театрі і цього ж року у Полтаві заснував жіночий вокально-хореографічний ансамбль «Жінхоранс». З цим колективом митець започаткував в Україні новий жанр театралізованої пісні. Різноманітний репертуар складався не тільки з українських народних пісень, а й білоруських, грузинських, татарських, узбецьких, єврейських, російських тощо.

У середині 1930-х рр. В. Верховинець досить успішно гастролює теренами СРСР, його проєкти здобувають заслужену славу закордоном. У 1935 році його запрошено для підготовки трупи із солістів Київського та Харківського оперних театрів до виступу на Першому міжнародному фестивалінародного танцю у Лондоні. «Триколінний гопак» у постановці В. Верховинця та Л. Жукова отримав першу премію фестивалю. Наступного року В. Верховинець і «Жінхоранс» здійснили двомісячну гастрольну подорож по Далекосхідному краю. Ансамбль дав 75 концертів для воїнів Радянської Армії і Тихоокеанського флоту.

Гастрольну діяльність і хореографічне новаторство В. Верховинця відзначили на вищому державному рівні – у 1936 році нагороджений орденом «Знак Пошани». Але згодом гастрольну подорож Далеким Сходом інтерпретують як «шпигунський збір відомостей».

В. Верховинець у тенета ДПУ-НКВС потрапляв декілька разів. Згідно з матеріалами архівно-кримінальної справи вперше заарештований у 1927 році в Полтаві за звинуваченням у належності до «Спілки визволення України». Удруге заарештований у 1932 році там само «як учасник контрреволюційної націоналістичної організації». Востаннє, втретє, заарештований 26 грудня 1937 року «як учасник української антирадянської націоналістичної організації» за ст. ст. 54-8 (тероризм), 54-11 (участь в контрреволюційній організації) КК УРСР з утриманням під вартою в спецкорпусі Лук’янівської в’язниці. Згодом йому інкримінують ще одну статтю КК УРСР – 54-6 (шпигунство).

Під тиском слідчих В.Верховинець фактично одразу визнав провину, зокрема, й щодо шпигунської роботи на три країни, які станом на кінець 1930-хрр. не лише не були союзниками, а й відверто ворогували між собою.«Будучи впевненим націоналістом, я впродовж 20 років вів активну боротьбу, направлену на повалення радянської влади, відрив України від СРСР та створення «незалежної» української держави. […] Впродовж низки років я особисто також був зв’язаний з представниками українських емігрантських фашистських кіл в Чехословаччині, Німеччині і Польщі. […] Я особисто займався шпигунством за завданням чехословацької, а згодом і польської розвідок […] До революції я багато років проводив у Росії шпигунську роботу на користь Австро-Угорщини», – повідомляв на допитах заарештований митець.

Сфальсифіковане обвинувачення В. Верховинця базувалось на його власних зізнаннях та свідченнях інших репресованих. У 1958 році під час перегляду справи В. Верховинця встановили, що свідчення не були перевірені та підтверджені об’єктивними даними щодо «спільної антирадянської діяльності» арештованих осіб.

Справа Василя Миколайовича Верховинця розглядалася у Києві 11 квітня 1938 року на закритому судовому засіданні виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР без участі обвинувачення, захисту та виклику свідків. Підсудний вину визнав, надані ним свідчення на попередньому слідстві підтвердив. В останньому слові просив зберегти йому життя.

Нібито встановивши вину у скоєнні злочинів, передбачених ст.ст. 54-6, 54-8, 54-11 КК УРСР, виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР засудила Верховинця В. М. до «найвищої міри кримінального покарання – розстрілу, з конфіскацією всього особистого майна». Згідно з довідкою 11.04.1938 року Верховинця розстріляли. За рішенням трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР 19 січня 1938 року розстріляний і рідний брат Василя Миколайовича – Йосип.

Ймовірним місцем поховання братів є таємна спецділянка НКВС УРСР у Біківнянському лісі, яка нині знаходиться у складі території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», сюди впродовж 1937-1941 рр. привозили тіла розстріляних для таємного поховання у братських могилах без будь-яких процедур і обрядів.

За результатами перевірки справи В. Верховинця, що здійснювалася у 1956-1958 роках на підставі заяв Спілки Радянських композиторів України та дружини В. Верховинця Євдокії Іванівни встановлено, що Василь Миколайович «засуджений необґрунтовано, оскільки матеріали, покладені в основу обвинувального вироку, при перевірці не підтвердились». Особи, завербовані нібито Верховинцем до антирадянської організації, слідством не встановлені та у справі не допитувались, звинувачення у шпигунській діяльності засноване тільки на його свідченнях, даних щодо шпигунської діяльності Василя Миколайовича органи КДБ і МВС СРСР не мають.

Василь Миколайович Верховинець, безперечно, був самобутнім та яскравим представником української еліти, яка знищувалась радянською владою впродовж Великого терору і була знищена сталінським керівництвом. Безпідставно заарештований, необґрунтовано засуджений та розстріляний за сфальсифікованими звинуваченнями він залишається дослідником, який прагнув залучити не тільки зростаюче покоління до української духовної і культурної спадщини, а й усіх громадян до здобутків театрального й музичного мистецтва. В. Верховинець у своїй творчості вміло поєднав викладацьку діяльність з дослідженням фольклору, експериментами з рухом і співом.

Архівно-кримінальна справа В. Верховинця, як тисячі подібних справ, є досить типовим прикладом фальсифікацій і перекручень періоду Великого терору. В ній відсутня аргументована доказова база, перевірені відомості про можливі «порушення» композитора та інші підтвердження його «провини».

Ярослава Кравченко