Фотоальбом

Конференції та презентації

Науковці Заповідника взяли участь у конференції, присвяченій Великому терору

21-22 червня 2018 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулась Міжнародна наукова конференція «Великий терор 1937-1938 р.: філософія й інструменталізація, жертви й виконавці, осмислення й історична пам'ять». Вона об’єднала науковців з різних місті України (Київ, Одеса, Миколаїв, Рівне, Полтава), а також Литви. У роботі конференції взяли участь науковці Заповідника, з доповідями виступили заступник генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька, вчений секретар Заповідника Валерій Філімоніхін, науковий співробітник Микола Бривко.

Детальніше »

Відкриття виставки «Биківня – територія пам’яті»

11 січня 2017 року у приміщенні Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» відбулося урочисте відкриття фотодокументальної виставки «Биківня – територія пам’яті». Це спільний проект Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» та Українського інституту національної пам’яті.

Детальніше »

Науково-практична конференція «Биківнянська трагедія в контексті злочинів тоталітарного режиму» (до 15-річчя заснування Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили»)

8 грудня 2016 року відбулась науково-практична конференція «Биківнянська трагедія в контексті злочинів тоталітарного режиму». Спільний захід Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», Українського інституту національної пам’яті, Київського національного університету імені Тараса Шевченка об’єднав науковців та громадських діячів України та Польщі.

Детальніше »

Новини

Сторінками Биківнянського мартирологу: Федір Мазниченко

31.07.2020

Сторінками Биківнянського мартирологу: Федір Мазниченко

У спробі осягнути долю людей, яким випало жити в період між двома світовими війнами, мимоволі дивуєшся їхній життєвій стійкості. Особливо потребували її ті, кого за радянської влади вважали «небажаним елементом суспільства». Підставою для цього могли стати так звані анкетні дані – походження із заможної родини, служба в царській армії, участь в антибільшовицькому повстанні тощо. Наявність у біографії цих та інших фактів призводила до переслідування людини – від позбавлення її виборчих прав до арештів і провадження кримінальної справи. Така доля спіткала й Федора Мазниченка – селянина з Київщини, якому судилося протягом майже двадцяти років виборювати своє право на щасливе родинне життя у власному домі, на власній землі – там, де народився і виріс.

Федір Захарович Мазниченко з’явився на світ 4 квітня 1893 року у невеликому селі Горенка, неподалік Києва. Батьківська родина впевнено стояла на землі, тримала велике господарство, торгівага городиною. Це, зокрема, дозволило Федору закінчити 6 класів приватної гімназії Жука в Києві. У 1914 році Федора Мазниченка призвали на військову службу, і невдовзі він брав участь у бойових діях на фронтах Першої світової війни. За кілька місяців його направили до Чугуєвського військового училища, яке він закінчив у грудні 1914 року. Послужний список, у якому зафіксовано військову кар’єру Федора Мазниченка, доводить, що у подальшому він виявив себе талановитим командиром. Закінчив службу в березні 1918 року у званні штабс-капітана. За бойові заслуги нагороджений трьома орденами Святої Анни і двома орденами Святого Станіслава.

Буремний 1917 рік став для Федора Мазниченка роком навчання: він завершив навчання у знаменитій офіцерській школі повітроплавання у Гатчині (нині -  місто в Ленінградській обл., Російська Федерація). Останнім місцем його служби було Управління інспектора військового повітряного флоту Київського військового округу.

Вимогою революційної доби 1917 – 1920 років була необхідність розрізняти своїх і чужих. У долі Федора Захаровича Мазниченка цей період позначений участю в Куренівському антибільшовицькому повстанні та службою у Добровольчій армії під командуванням генерала Денікіна. У складі останньої, під час відступу з території, зайнятої Червоною Армією, він опинився у польському полоні. Після втечі з концтабору під Перемишлем у квітні 1920-го року Федір Мазниченко повернувся до рідної Горенки, де на нього чекали дружина і двоє маленьких синів. Необхідність утримувати родину спонукала шукати заробітку. На початку 1920-х років він зайнявся лісозаготівлею і сільським господарством, а невелику ділянку землі довелось «усуспільнити» під час вступу до колгоспу.

Родина з кожним роком розросталась, і на середину 1920-х років подружжя Мазниченків мало шістьох дітей. Виключення з колгоспу в 1931 році знов призвело до пошуку засобів для існування: довелось працювати на різних підприємствах, зокрема, у будівельному відділі Київського військового округу. Останнім місцем роботи Федора Мазниченка, на момент арешту 25 серпня 1937 року, був один із трестів шкільного будівництва у Києві, де він працював рахівником.

Цей арешт був для нього четвертим. Перші два (1929-го і 1931-го років) мали наслідком лише кількамісячне перебування під вартою. Ймовірно, слідчім не вистачало доказової бази, та всі зібрані ними матеріали долучались до справи: пильне око радянських органів державної безпеки не залишало Федора Мазниченка поза увагою. У 1935 році його знов було заарештовано і звинувачено у «контрреволюційній агітації». Висновки слідчих базувалися виключно на словах свідків, але всі наведені ними факти категорично заперечувались підслідним, а під час судового засідання 6 грудня 1935-го року деякі свідки відмовились підтвердити власні «покази», оскільки «слідчий писав, що сам хотів».

Після останнього арешту у серпні 1937-го року слідство у справі Федора Мазниченка просувалось пришвидшеними темпами. Ті самі запитання, ті самі відповіді. Знов категорична відмова підслідного визнавати наведені «свідками» факти (навіть під час очних ставок). Рішення у справі цього разу ухвалювалось  позасудовим органом – так званою трійкою при Київському обласному управлінні НКВС УРСР. Від дати арешту (25 серпня) до рішення про розстріл (4 вересня) минуло 10 діб.

Федір Захарович Мазниченко розстріляний 13 вересня 1937 року у Києві. Реабілітований у 1989 році. Його онуки зберігають пам’ять про свого славетного діда – загартованого боями, відданого своїй родині і землі, на якій народився, нескореного репресивними органами радянської влади. Найкращим свідченням останнього є документи архівно-кримінальної справи Федора Захаровича Мазниченка, які зберігаються у Центральному державному архіві громадських об’єднань України. За присудом історії, ці документи свідчать проти тих, хто їх так ретельно збирав для доведення законності власних дій.

Олена Полідович.