Фотоальбом

Конференції та презентації

Науковці Заповідника взяли участь у міжнародній науковій конференції «Биківня – від території смерті до місця пам’яті».

3 вересня 2021 року в приміщенні Інституту історії України НАН України відбулась наукова конференція, присвячена 20-річчю заснування Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Співорганізаторами заходу, крім Заповідника, виступили Інститут історії України НАН України, Український інститут національної пам’яті та Галузевий державний архів Служби безпеки України. В роботі конференції, що проходила в змішаному форматі, взяли участь понад 40 науковців з різних міст України, а також Польщі.

Детальніше »

Науковці Заповідника взяли участь у конференції, присвяченій Великому терору

21-22 червня 2018 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулась Міжнародна наукова конференція «Великий терор 1937-1938 р.: філософія й інструменталізація, жертви й виконавці, осмислення й історична пам'ять». Вона об’єднала науковців з різних місті України (Київ, Одеса, Миколаїв, Рівне, Полтава), а також Литви. У роботі конференції взяли участь науковці Заповідника, з доповідями виступили заступник генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька, вчений секретар Заповідника Валерій Філімоніхін, науковий співробітник Микола Бривко.

Детальніше »

Відкриття виставки «Биківня – територія пам’яті»

11 січня 2017 року у приміщенні Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» відбулося урочисте відкриття фотодокументальної виставки «Биківня – територія пам’яті». Це спільний проект Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» та Українського інституту національної пам’яті.

Детальніше »

Новини

Сторінками Биківнянськогомартиролога: Іван Яновський

16.04.2021

Сторінками Биківнянськогомартиролога: Іван Яновський

У грудні 1937 року в Радянському Союзі відзначали двадцяту річницю органів державної безпеки. Серед «досягнень», з якими чекісти прийшли до цієї події, виокремлювалась гучна справа «Буржуазно-націоналістичної антирадянської організації колишніх боротьбистів», за якою в УРСР репресували велику групу партійних і державних діячів. Одним із тих, кого заарештували внаслідок цієї справи, був директор Київського академічного театру опери та балету Іван Яновський.

Про окремі факти біографії Івана Яновського можна довідатися з його архівно-кримінальної справи, яка зберігається у Галузевому державному архіві СБУ. Заповнена за свідченнями Яновського анкета повідомляє, що народився він у 1898 році в невеличкому селі Чепелів на Чернігівщині. Отже, дитинство його проходило серед чудової природи Полісся – там, де річка Березівка впадає у Турчанку, що тихим плином тече до звивистої і більш повноводої Снови. Батько Яновського служив псаломщиком і, безумовно, у хаті не обходилось без церковних свят і співів. Рідною мовою у родині була українська.

Часи були неспокійні, й замолоду Іванові Яновському довелося, перш за все, визначити свої стосунки з радянською владою. У1926 році він вступив до ВКП(б) і, здобувши «вищу спеціальну освіту», став займатися педагогічною справою (щодо професії в анкеті зазначено: «педагог, театральний робітник»). Яким був шлях Івана Яновського до театру – невідомо, та поступово він затвердився на адміністративних посадах: очолював Харківський обласний державний театральний трест, у 1933 році став директором Харківського театру опери та балету, а з перенесенням столиці УРСР до Києва 1934 року – затверджений на посаді директора Київського академічного театру опери та балету УРСР.

Стрімкий рух кар’єрними сходами визначався у ті часи не лише особистими якостями та партійною належністю, а й умінням вибудовувати взаємини «по вертикалі». Для управлінців у сфері культури головним керівним органом до1936 року був Народний комісаріат освіти (Наркомос), атмосферу в якому визначали «колишні боротьбісти» – Олександр Шумський і Андрій Хвиля. Коли у серпні 1937 року активізувались пошуки «української націоналістичної ланки» серед «контреволюційних організацій правих і троцькістів» (визначення першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора), у зверненні українських чекістів до вищого керівництва НКВС щодо санкцій на арешти зазначалось: всі заарештовані у справі «організації колишніх боротьбістів» називають керівником «організації» Андрія Хвилю. Цей момент став поворотним у долі багатьох культурних діячів, зокрема, й Івана Яновського.

Його арешту у вересні 1937 року передувало звільнення з посади «за зв’язок з ворогами народу» і виключення з партії. Документи, вилучені під час арешту Івана Яновського, свідчать про те, що, ймовірно, він до цього готувався. Серед іншого, зазначаються дві характеристики, автобіографія та заява на ім’я Сталіна (на жаль, до архівно-кримінальної справи вони не були долучені). Слідство тривало недовго, адже заперечувати свій зв’язок з Андрієм Хвилею, доручення і накази якого були керівними у діяльності Івана Яновського, він не став. Відмовився лише визнавати звинувачення у терористичних намірах, але на доказ цього слідчі мали свідчення інших осіб.

26 жовтня 1937 року Івана Яновського розстріляли як «активного учасника контрреволюційної націоналістичної терористичної організації». Рішення у його справі ухвалювала виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР. Попереду був арешт його дружини (на той момент Лідії Данилівні Яновській виповнилося 28 років) та її заслання на 8 років до Карагандинських таборів.

1956 року у справі Івана Яновського розпочалось додаткове розслідування, яке призвело до рішення щодо його реабілітації. У судовому визначенні, датованому 18 липня 1957 року, зазначається: «Додатковою перевіркою з’ясовані нові обставини, які свідчать про необґрунтованість засудження Яновського. Хвиля, що нібито завербував Яновського до антирадянської організації, у вересні 1956 року реабілітований. На підставі цього пропонується вирок відносно Яновського скасувати».

Двадцять років знадобилося для встановлення факту винесення несправедливого рішення, ціною якого стало життя людини. Сьогодні ці рішення вважаються злочином системи так званої «державної безпеки», яка у грудні 1937 року відзначала двадцятиріччя свого існування. За традицією масштабних святкувань радянської доби урочисті збори з цього приводу проходили у залі Державного академічного театру опери та балету УРСР.


Олена Полідович

Текст опубліковано на умовах ліцензії Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 міжнародна