Фотоальбом

Конференції та презентації

Науковці Заповідника взяли участь у конференції, присвяченій Великому терору

21-22 червня 2018 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулась Міжнародна наукова конференція «Великий терор 1937-1938 р.: філософія й інструменталізація, жертви й виконавці, осмислення й історична пам'ять». Вона об’єднала науковців з різних місті України (Київ, Одеса, Миколаїв, Рівне, Полтава), а також Литви. У роботі конференції взяли участь науковці Заповідника, з доповідями виступили заступник генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька, вчений секретар Заповідника Валерій Філімоніхін, науковий співробітник Микола Бривко.

Детальніше »

Відкриття виставки «Биківня – територія пам’яті»

11 січня 2017 року у приміщенні Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» відбулося урочисте відкриття фотодокументальної виставки «Биківня – територія пам’яті». Це спільний проект Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» та Українського інституту національної пам’яті.

Детальніше »

Науково-практична конференція «Биківнянська трагедія в контексті злочинів тоталітарного режиму» (до 15-річчя заснування Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили»)

8 грудня 2016 року відбулась науково-практична конференція «Биківнянська трагедія в контексті злочинів тоталітарного режиму». Спільний захід Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», Українського інституту національної пам’яті, Київського національного університету імені Тараса Шевченка об’єднав науковців та громадських діячів України та Польщі.

Детальніше »

Новини

Сторінками Биківнянського мартиролога: Олександр Кисіль (Кисельов)

04.07.2021

Сторінками Биківнянського мартиролога: Олександр Кисіль (Кисельов)

Практично кожна з численних історій про віддану працю та поневіряння тих, чия досвідченість в обраній ними фаховій царині не врятувала їх від пресингу системи, додає нові деталі до загальної картини життя в епоху тоталітаризму. Олександр Кисіль (Кисельов), філолог за фахом, присвятив себе педагогічній діяльності. Та відомий він завдяки своїм ґрунтовним дослідженням з історії українського театру.

Народжений 1889 року у селі Красилівка на Чернігівщині, Олександр Кисіль виховувався у середовищі, де цінувались освіченість та культурний розвиток. Батько його служив економом у панському маєтку, мати – вчителювала. Одним із тих, хто сприяв формуванню світогляду Олександра, був його учитель і, згідно зі спогадів дружини, рідний дядько – Порфірій Андрійович Дебогорій-Мокрієвич з родини відомих революціонерів-народників. Крім того, у період навчання Олександра Киселя у чернігівській гімназії значний вплив на місцеву громаду міста мав Михайло Коцюбинський, спілкування з яким сприяло розвитку в нього потягу до української культури. Навчання на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету додало до переліку його вчителів прізвища знаних мовознавців – Олександра Шахматова та Семена Венгерова. Останній спрямував наукову роботу Олександра на дослідження феномену українського вертепу.

Після п’яти років викладання російської мови та літератури у петербурзьких/ петроградських гімназіях, у 1917 році Олександр Кисіль повернувся на батьківщину. Ймовірно, це була його свідома позиція, яка збігалася з патріотичними настроями української інтелігенції: вже на початку квітня того буремного року учасники Українського педагогічного з’їзду звернулись до всіх «професорів-українців, які працювали за межами України», із закликом повертатися і розбудовувати українську національну освіту.

Опинившись у революційному Києві, Олександр Кисіль став викладати українську у 2-й та 3-й київських гімназіях, долучився до громадської діяльності: зокрема, вступив до Спілки учителів-українців міста Києва і Товариства шкільної освіти. У 1918 році він став членом шкільної ради Міністерства освіти Центральної Ради та Уряду гетьмана Скоропадського, у 1919-му – увійшов до складу Комісаріату зі справ Київської шкільної округи.

Залученість Олександра Киселя у процес реформування української школи доби Української революції є, зокрема, проявом народницької свідомості, зрощеної у ньому його середовищем. Іншою її складовою був потяг до українського театру. Системні дослідження з історії театрального мистецтва на теренах України дозволили йому викладати курс історії українського театру (зокрема, для студентів Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка), видати книги «Шляхи розвитку українського театру» (1920) та «Український театр» (1925), долучитись до створення Українського театрального музею ВУАН (Всеукраїнської академії наук) та очолити театральну секцію Інституту української наукової мови ВУАН (1921 – 1930).

Інтелектуальна біографія Олександра Киселя свідчить, що упродовж усього життя він сумлінно працював на науковій та освітянській нивах, наслідуючи традиції найкращих представників «старої школи» гуманітаристики. За спогадами дружини, Олени Костянтинівни Кисіль, її чоловік «був і вважав себе педагогом» (із 1922 року він безперервно працював лектором-викладачем на одному з київських робфаків) і дуже скромно оцінював результати своєї наукової праці, хоча «авторитетні особи» вважали їх «серйозним внеском в історію українського театру».

Олександра Киселя заарештували 18 вересня 1937 року. Матеріали архівно-кримінальної справи містять його власноручні зізнання і лише один протокол допиту, датований 17 листопада – за десять днів до розстрілу. Розпочинається він словами: «Я вирішив не чинити подальшого опору слідству». Головним доказом обвинувачення Олександра Киселя у належності до контрреволюційної організації були свідчення іншої особи. Визнання ним своєї «націоналістичної» позиції дозволило слідчим затвердити висновок щодо його «підривної, шкідницької роботи у сфері науки, літератури та мистецтва». Вирок трійки при Київському обласному управлінні НКВС УРСР було виконано 28 листопада 1937 року. Найближчим родичам – матері й дружині – повідомили про засудження Олександра Киселя на 10 років «без права листування».

У 1957 році Олена Костянтинівна Кисіль написала запит до Головної військової прокуратури СРСР з надією дізнатися правду. Її лист містить вражаючі деталі того, як облудно поводилась система з родичами осіб, розстріляних під час Великого терору: «Я надсилала йому [чоловікові] гроші й посилки і отримувала відповіді на запити про отримання на кшталт «передано адресату»… Останнє сповіщення я отримала у 1942 р. із… Хабаровського краю». Наступне звернення Олени Костянтинівни – до Комітету Держбезпеки УРСР. Вона, вже маючи на руках підтвердження про реабілітацію Олександра Киселя, просила видати їй довідку «про його долю: чи він живий, чи помер; якщо помер, то коли і де». Офіційною відповіддю була реєстрація смерті Олександра Григоровича Киселя як «померлого у місцях ув’язнення 20 листопада 1941 року від атеросклерозу». Правда ще довгі роки була під забороною. Держава не поспішала визнавати своїх злочинів і провини перед власними громадянами.

Олена Полідович