Фотоальбом

Конференції та презентації

Відбулась презентація збірника «Биківня – від території смерті до місця пам’яті»

24 червня 2022 року відбулась презентація збірника наукових статей «Биківня – від території смерті до місця пам’яті». Співорганізаторами заходу виступили Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили», Інститут історії України НАН України, Головна редколегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».

Детальніше »

Науковці Заповідника взяли участь у міжнародній науковій конференції «Биківня – від території смерті до місця пам’яті».

3 вересня 2021 року в приміщенні Інституту історії України НАН України відбулась наукова конференція, присвячена 20-річчю заснування Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Співорганізаторами заходу, крім Заповідника, виступили Інститут історії України НАН України, Український інститут національної пам’яті та Галузевий державний архів Служби безпеки України. В роботі конференції, що проходила в змішаному форматі, взяли участь понад 40 науковців з різних міст України, а також Польщі.

Детальніше »

Науковці Заповідника взяли участь у конференції, присвяченій Великому терору

21-22 червня 2018 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулась Міжнародна наукова конференція «Великий терор 1937-1938 р.: філософія й інструменталізація, жертви й виконавці, осмислення й історична пам'ять». Вона об’єднала науковців з різних місті України (Київ, Одеса, Миколаїв, Рівне, Полтава), а також Литви. У роботі конференції взяли участь науковці Заповідника, з доповідями виступили заступник генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька, вчений секретар Заповідника Валерій Філімоніхін, науковий співробітник Микола Бривко.

Детальніше »

Новини

Сторінками Биківнянського мартиролога: Володимир Ярошенко

03.06.2022

Сторінками Биківнянського мартиролога: Володимир Ярошенко

В одному із своїх ранніх віршів Володимир Ярошенко писав: «Відбились далі в душі моїй, / У сірім колі вони цвітуть, / Неясний обрій далеких мрій, / Безбарвна, тиха і довга путь». На жаль, жорстока доба не подарувала митцю-мрійнику ані можливостей для спокійного філософствування, ані довгих років життя. Куля ката з НКВС зруйнувала творчі світи, що народжувалися в голові письменника, коли йому виповнилося лише 39…

Поет, прозаїк, драматург, байкар, кіносценарист Володимир Мусійович Ярошенко народився 23 травня 1898 року в с. Івахники (нині – с. Яхники) на Полтавщині у родині вчителя. Як стверджують краєзнавці, село було чимале, з крамницями та вітряками і церковнопарафіяльною початковою школою, після закінчення якої Володя вступив до Лохвицького реального училища. Приблизно у цей час юнак почав писати і друкуватися. Саме у Лохвиці у 1917 році вийшла друком перша поетична збірка Володимира Ярошенка «Стихи» (російською мовою). Буремні події Української революції 1917-1921 років не дали юнаку завершити навчання у Київському комерційному інституті, куди він поступив у 1917 році на радість батькові. Але привели його в українське літературне середовище, сповнене романтики, віри у майбутнє і почасти богемного стилю життя. Спочатку Володимир Ярошенко зблизився із символістами, зокрема членами «Білої студії», створеної у 1918 в Києві – Яковом Савченком, Павлом Тичиною, Климом Поліщуком. У 1919 – долучився до літературно-мистецького угруповання «Музагет» і опублікував кілька збірок. Згодом пошуки свого індивідуального творчого голосу та місця в літературі привели Володимира Мусійовича до футуристів. Під час допитів він згадував, як лідер футуристів Михайль Семенко допоміг йому усвідомити себе як літератора.

Упродовж 1920-х років відбувалося поступове нарощування творчої потуги Володимира Ярошенка – від друкувався у періодиці, пробував себе у ролі критика, учителював, викладаючи математику, очолював літературну частину столичного цирку, служив редактором і завідувачем сценарного (художнього) відділу Київської кінофабрики Всеукраїнського фото-, кіноуправління (ВУФКУ), виступав як драматург (хоч і переважно з більшовицькими агітками), публікував повісті, романи, поетичні збірки. Своєрідним проривом для Володимира Ярошенка стала п’єса «Шпана», поставлена в 1926 році режисером Януарієм Бортником (розстріляний у Києві в 1938) у театрі Леся Курбаса (розстріляний у Сандармосі, РФ у 1937).

Перший арешт у 1933 році за підозрою в належності до «української націоналістичної контрреволюційної організації» став тривожним дзвіночком для митця. Як свідчив сам Володимир Ярошенко, після звільнення з-під варти було йому морально тяжко, чоловіка не поновили на роботі, припинили друкувати, а порятували певною мірою – перекладацька діяльність і заява на прийом до Спілки радянських письменників України (1934).

Другий і вже останній арешт відбувся 3 листопада 1936 року. Співробітники НКВС звинували його у членстві в український фашистсько-терористичній організації. В архівно-кримінальній справі Володимира Ярошенка зберігаються 9 протоколів допитів, зошит із власноруч написаними «зізнаннями», кілька заяв на ім’я слідчого та суду, протокол очної ставки з гумористом Юрієм Вухналем. Ці документи доволі своєрідні, але вони показують, як працювали слідчі. Початково чекісти явно пробували «розкрутити» письменника щодо його зв’язків із партією українських боротьбистів. Оскільки літератор не приховував цієї сторінки своєї біографії, а «доказами» виступали офіційні записи чи анкетні дані, то співробітники НКВС упритул взялися до його оточення. Зошит із характеристиками знайомих, окресленням кола спілкування, переповіданням розмов і зустрічей (до речі, один із протоколів допитів майже дослівно відтворює цей зошит, оформлений як запитання-відповіді) був написаний Володимиром Ярошенком після допиту 16 листопада 1936 року, під час якого письменник не визнав жодної своєї провини. Проте слідчим НКВС, який допитував митця, був сумновідомий М. Хаєт, який вів справи Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника, Михайла Бойчука, Катерини Грушевської, Василя Седляра, Бориса Антоненка-Давидовича. М. Хаєт умів отримувати зізнання від арештованих, часто обіцяючи їм полегшення за «щирі свідчення», якими ставали спогади чи опис життя. І десь очевидно на цьому етапі Володимир Ярошенко зламався. Під час наступного допиту 21 листопада 1936 року митець погодився зі звинуваченнями, а згодом надав розлогі характеристики Михайлю Семенку, Максиму Рильському, Юрію Вухналю, Василю Чечвянському. Проте описуючи колег по цеху, письменник пробував вивести їх з-під небезпеки, хоч і в дуже наївний спосіб, завершуючи показання словами, що йому невідома їх роль у контрреволюційній організації.

Володимир Ярошенко кілька разів спробував порятувати і власне життя, розуміючи, вочевидь, до чого можуть призвести звинувачення у тероризмі. Зокрема, він написав заяву на ім’я слідчого М. Хаєта про те, що слова Юрія Вухналя «Есть люди у которых хоть репутация подмочена, но порох в пороховницах не подмочен» потрактував як згадку про терор. А звертаючись до суду, наполягав не залишити поза увагою «щирість розкаяння і рішучість віддати решту життя і сил на спокутування низького і підлого злочину перед Батьківщиною і соціалістичним суспільством». На жаль, юристи виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР Володимира Ярошенка не почули та ухвалили 13 липня 1937 року розстрільний вирок. Того ж дня Володимира Ярошенка розстріляли, закопавши вночі тіло у Биківнянському лісі. У 1962 році письменника було реабілітовано за відсутністю складу злочину.

Тетяна Шептицька