Фотоальбом

Конференції та презентації

Відбулась презентація збірника «Биківня – від території смерті до місця пам’яті»

24 червня 2022 року відбулась презентація збірника наукових статей «Биківня – від території смерті до місця пам’яті». Співорганізаторами заходу виступили Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили», Інститут історії України НАН України, Головна редколегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».

Детальніше »

Науковці Заповідника взяли участь у міжнародній науковій конференції «Биківня – від території смерті до місця пам’яті».

3 вересня 2021 року в приміщенні Інституту історії України НАН України відбулась наукова конференція, присвячена 20-річчю заснування Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Співорганізаторами заходу, крім Заповідника, виступили Інститут історії України НАН України, Український інститут національної пам’яті та Галузевий державний архів Служби безпеки України. В роботі конференції, що проходила в змішаному форматі, взяли участь понад 40 науковців з різних міст України, а також Польщі.

Детальніше »

Науковці Заповідника взяли участь у конференції, присвяченій Великому терору

21-22 червня 2018 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулась Міжнародна наукова конференція «Великий терор 1937-1938 р.: філософія й інструменталізація, жертви й виконавці, осмислення й історична пам'ять». Вона об’єднала науковців з різних місті України (Київ, Одеса, Миколаїв, Рівне, Полтава), а також Литви. У роботі конференції взяли участь науковці Заповідника, з доповідями виступили заступник генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька, вчений секретар Заповідника Валерій Філімоніхін, науковий співробітник Микола Бривко.

Детальніше »

Новини

"Ми перемогли всі стихії й дощі..." (до 130-річчя від дня народження Михайля Семенка)

30.12.2022

З-поміж усіх літературних імен покоління Розстріляного відродження, безперечно, вирізняється Михайль Семенко. Харизматичний, чорнявий, невисокий на зріст, гострослівний, з тяжким характером - він не міг нікого залишати байдужими. Ним могли захоплювалися і поетично наслідувати, як це на початках робив його молодший побратим Іван Маловічко, або люто не любити, висуваючи претензії не стільки до самого Михайла Васильовича, скільки до його ідей і маніфестів. Не одне покоління українців всерйоз сварило М. Семенка за нібито спалений "Кобзар" й не могло пробачити зневаги до Т. Шевченка, хоча передовсім йшлося не про реальну подію, а про заперечення епігонства в літературі й відкидання попередньої етнографічної традиції писання.

Відсутність розлогого корпусу спогадів чи епістолярію не дозволяє реконструювати характер М. Семенка достовірно, залишаючи простір для різночитань. Прихильники лідера футуристів завжди підкреслюють його запальну енергію і внесок у модернізацію поетичного стилю початку ХХ ст., його спроби творення радикального нового, модернового напрямку, спрямованого у майбутнє. Недоброзичливці, як правило, згадують пияцтво і тиск на дружин, якусь набундючність і замкнутість. Частково про складну вдачу поета говорив В. Куліш, син драматурга М. Куліша. У "Слові про будинок "Слово""" він зауважував: "Не говорячи про фізичну разючість, - красуня Наталя, малий непоказний Семенко, - вони були абсолютно різних характерів. Уявіть Семенка, як я вже казав, малого росту, надутого, з незмінною люлькою в зубах, з настовбурченою чуприною, незадоволеного, сердитого не знати на кого і чого, в асисті незмінних "ангелів-хоронителів", що допомогли його знищити - Антона Дикого та Олекси Полторацького (тут автор спогадів почасти справедливий, хоч, очевидно, не міг знати про діяльність останнього як "сексота" НКВС. - Т.Ш.). Жили Семенки незвичайно бурхливо через складену заздрість Семенка. [...] Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі, які в п'яного Семенка багато такого, що потім стало важким обвинувальним матеріалом в його процесі". Проте навряд чи можна заперечити, що Михайль, попри свої вади, мав якості лідера й хотів бути в житті переможцем. І до певного часу йому це вдавалося: поет зміг уникнути розстрілу з боку денікінців, взяти за дружину красуню-актрису, домовитися якимось чином з більшовиками і завдяки їхнім коштам реалізувати чимало проєктів. Хтозна, може, й захоплення футуризмом було зумовлене тим, що в цьому нестандартному епатажному стилі, що поширювався Європою, юнак бачив перспективи самоствердження й подальшого становлення.

Михайло Семенко народився (18) 31 грудня 1892 року в с. Кибинці Полтавської обл. у родині письменниці Марії Проскурівни та писаря земської управи. За свідченнями сучасників, маму він любив і поважав, і вже дорослим фінансово забезпечував їй лікування й відпочинок, дякуючи в такий спосіб за надану музичну освіту.

Навчався М. Семенко на педагогічному факультеті Петербурзького психоневрологічного інституту В.М. Бехтєрева, навчання не закінчив через мобілізацію до Російської імператорської армії під час Першої світової війни.

Вважається, що футуристом Михайло став, прослухавши в інституті, де вчився тоді, виступи Маяковського. Надворі – листопад 1913 року. Семенко саме встиг видати збірочку з нудними віршиками про «страшне велике місто», ідилічні краєвиди, та «заплакані очі». Хоча думається, що український футуризм, зважаючи на етапи його розвитку, згенеровані ідеї та гасла, радше був відгомоном італійського з його хоробрістю, бунтом проти авторитетів, залюбленістю в машини тощо.

Під час Першої світової війни служив телеграфістом у Владивостоці. Тут поет написав збірки «П’єро здається» і «П’єро кохає» і познайомився зі своєю першою дружиною.

Орієнтовно в період Української революції М. Семенко повертається в Україну, але про його активність і політичні симпатії цього часу відомо дуже мало. Про творчі здобутки інформації значно більше. Окрім зазначених вище книжок, він видає у 1918 - збірку «Дев'ять поем»; у 1919 — збірки «П'єро мертвопетлює», «Bloc-notes» і «В садах безрозних», а також поему «Ліліт». Приблизно тоді ж поет переформатовує свій футуризм, посилюючи в ньому революційне начало. Організовує«Ударну групу поетів-футуристів», перейменовану згодом на асоціацію панфутуристів «Аспанфут» (1922–1924), угруповання виразно лівого спрямування. 

Поза сумнівом, аполегітизація футуристами промисловості й індустріалізації, міста як зосередження прогресивних сил були на руку більшовикам, котрі позиціонували себе як сили, що приносять майбутнє. Тож закономірно, що радянський літературний критик Ф. Якубовський (до речі, також розстріляний у вересні 1937) писав, що «футуризм ...був корисний для того, щоб нищити чужі класові впливи й розчищати новий шлях». 

Уперше М. Семенка заарештували у вересні 1919 року денікінською контррозвідкою, звинувативши у причетності до ВКП(б), через 2 тижні звільнили. Удруге заарештований 26 квітня 1937 року за звинуваченням в активній участі в роботі антирадянської української націоналістичної терористичної організації. Ймовірно, зізнання прозаїка, драматурга, байкаря і кіносценариста В. Ярошенка, здобуті сумновідомим слідчим НКВС М. Хаєтом (а він вів справи В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича тощо), і стали тією «ниточкою», яка привела до Семенка та інших футуристів. Принаймні уже на другому допиті від 21.11.1936 р. В.  Ярошенко дав розлогу характеристику М. Семенку. Володимир Мусійович визнав, що лідер футуризму його протегував, допомагав закріпитися в літературному процесі 1920-х – 1930-х років, познайомив з Лесем Курбасом та багатьма діячами української культури. Проте тяжіння або «загравання» футуристів із комуністами В. Ярошенко пояснив доволі парадоксально: «Лівизна «ідей», «індиферентизм» у національному питанні здалися мені новими і я почав з більшим завзяттям допомагати Семенку і Курбасу в їх роботі. Розібратися тоді, що це була зворотна сторона тієї самої контрреволюційної націоналістичної медалі, у мене не вистачило ні сил, ні передумов». Зважаючи на те, що поети-футуристи ніколи не сповідували «правих» переконань, а сам М. Семенко навіть заперечував національну іманентність мистецтва, повірити у такі слова могла або дуже наївна й неосвічена людина, або така, який важило з футуристів зробити організацію, апелюючи до вигаданої конспіративності. 

Можливо, М. Семенко довше чинив опір радянській репресивній системі. Принаймні на перших допитах, де його розпитують про початки літературної діяльності, видавців, членство у партії українських боротьбистів, арешт денікінцями, він явно тримається упевнено й не визнає себе винуватим у проведенні контрреволюційної пропаганди чи участі в «націонал-фашистській організації». Однак, за 4 місяці і 8 днів (часовий проміжок особисто зафіксований М. Семенком) лідер футуристичного руху пише заяву на ім’я наркома внутрішніх справ УСРР І. Леплевського із визнанням себе винним і проханням надати «можливість спокутувати тяжкі провини перед Радянською владою і Радянською батьківщиною». Зауважимо, що ті свідчення, які М. Семенко надав під час допитів та очних ставок із А. Михайлюком та М. Скубою не витримують жодної перевірки не лише з позицій слідчо-процесуальних, а й простого здорового глузду. Плутанина в показаннях, відсутність логіки в аргументах, бомба «у вигляді пляшки», яка міфічно роздвоювалася і яку ніхто не шукав, оціночні судження, вилучення при обшуках книжок, листів чи рукописів ніяк не підтверджували версію слідства про тероризм. Проте незалежно від наданих свідчень, М. Семенка розстріляли за вироком засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві 24 жовтня 1937 р. У той же день стратили й представників молодшої когорти футуристів - поетів А. Михайлюка, і М. Скубу. 

Реабілітували поета у 1957 році.

В його ювілейний рік хочеться згадати митця не замученим і знесиленим у в'язниці НКВС, не обтяженим помилками і прорахунками, а молодим і завзятим, готовим умістити в серці всі варіації Всесвіту: 

Я покажу вам безліч світів —

Оригінальних і капризних.

Я покажу вам безліч шляхів —

Хто хоче мого духа визвать?

Ми проходимо до останнього пункту.

Ми перемогли всі стихії й дощі.

Я відчинив двері замкнуті —

Хто хоче зі мною гулять вночі? 

Тетяна Шептицька